СВ. ДОМІНІКА, ПРЕСВІТЕРА Обов’язковий спомин
Святий Домінік Ґузман
«Святість Церкви проявляється через різних людей у різноманітний спосіб» (ІІ Ватиканський Собор). Деякі святі стали начебто живими образами праведності, зазнавши вшанування ще за життя та поклоніння відразу після смерті. Інші святі, так би мовити, скромніші, приховані за творами, що живуть після них, та за ідеалами, до наслідування яких спонукали. Їхні індивідуальні особливості не так яскраво збереглися в пам’яті Церкви. Немов дороговкази, вони скеровують від себе, спрямовуючи на потрібний шлях. Таких святих Церква може забути як особистостей, проте нездатна надовго відійти від їхніх переконань.
Святий Домінік належить саме до цих останніх. Поховавши його в 1221 році з сумом та любов’ю, брати заснованого ним Ордену Проповідників, більш відомого як Домініканський Орден, відразу повернулися до виконання дорученої праці. Жоден брат не взявся негайно писати історію Домінікового життя задля прослави його святості. Найраніший відомий життєпис святого має назву не «Життя святого Домініка», а «Книжечка про початки Ордену Проповідників».
За життя Домінік прагнув, щоби до нього ставилися просто, як до «одного з братів», а його передсмертне бажання – бути похованим у ногах їхніх могил. Тож, у цілковитій відповідності до своєї вдачі, він триває в житті Церкві не як ефектна особистість, а через проповідь Євангелія, заради якої й був заснований Орден.
*********
Численні риси характеру, властиві Домінікові у зрілому віці, схоже, сформувалися ще в ранні роки життя. Хоча збереглося небагато достовірних відомостей про дитинство святого, можемо бути певні, що його батьки належали до іспанської знаті. Надійні джерела свідчать про те, що його матір’ю була Хуана д’Аза, а батьком – Фелікс де Гузман. Обидві родини відігравали важливу роль у громадському житті Кастилії; у матері були кровні зв’язки з очільниками різноманітних військових Орденів, заснованих в Іспанії для захисту християнського світу.
На той час Калеруега, де в 1170 році народився Домінік, була відносно новим містом, розташованим у регіоні, звідки не так давно вигнали маврів. Найімовірніше, святий зростав у атмосфері, що сприяла гартуванню почуття відповідальності за Церкву та вбогих, готовності до стратегічного планування з огляду на віддалені перспективи, здатності невимушено вести справи з поважними та впливовими людьми, а також співчуття до пригноблюваних.
*********
«Мені доводилося чути не про те, що Христос належав до чорних чи білих монахів, а про те, що Він був скромним проповідником», – цими словами домініканець ХІІІ століття відповів іншим ченцям, які намагалися переманити його до своїх лав. Саме тоді святий Домінік показав найважливішу модель для наслідування – самого Христа, котрий мандрував повсюди та проголошував Царство Боже, «не маючи де голови приклонити». І своїх послідовників Він посилає з дорученням робити те саме.
Домінік проповідував і заохочував до цього інших, дбаючи про те, щоб і він сам, і його проповідники плекали міцну віру й могли обґрунтовано її тлумачити. Понад усе він прагнув донести істину віри до кожної людини, щоб звільнити та вберегти її душу. Ще молодим святий наполегливо й гаряче молився, щоб Господь дарував йому правдиву любов, яка б допомагала рятувати інших. Він бажав цілковито віддати себе на служіння Євангелію – так само, як Христос віддав себе аж до смерті заради спасіння світу.
Домінік не переймався про зручне й безпечне життя, ані не прагнув досягти особистої досконалості. Єдине, чого він хотів, – якомога ефективніше проповідувати Євангеліє там, де в цьому була найбільша потреба. На його думку, проповідник виходить до людей, мов жебрак, випрошуючи в Бога слово, яке має промовляти, а у ближніх – хліб, щоб не вмерти з голоду.
*********
Домінік заново ствердив цінність відваги, закликаючи великодушних і мислячих людей виходити, як Авраам, на незвідані стежки послуху Богові, покладаючись на Божу опіку та заступництво Богородиці, а не на власну розсудливість.
Під час святкувань 800-річчя з дня народження Домініка кардинал Жан Війо назвав його «приголомшливо вільним» – і цей дух свободи глибоко закорінений у всій домініканській традиції. Він бере початок у тому, що домініканці наважуються довіритися Богу та людській щедрості, де б не були.
Він також не бажав занадто сильно зв’язувати людей, які приєднувалися до нього. Його безсумнівна суворість до тих, хто схибив, мала на меті допомогти їм зберегти вірність ідеалам, які вони самі й обрали. Домінік не хотів, аби співбрати почувалися заляканими та практикували чесноти під примусом, тож не наглядав за ними весь час. Не прагнув він і того, щоб вони відчували провину, якщо часом порушать Правило Ордену. Свобода і щедрість служіння – ось що було найважливіше.
*********
Питання про канонізацію Домініка постало лише в 1233 році. У рамках офіційної процедури дев’ять осіб, які його знали особисто, прибули до Болоньї давати свідчення. Ці свідчення – цінне джерело відомостей про те, яке враження справляв Домінік; їх підтверджують та доповнюють раніші розповіді. Ми вкотре дізнаємося, якої веселої й товариської вдачі він був. Знову і знову чуємо про те, як довго і гаряче він молився: часто цілу ніч, до того ж так голосно, що будив братів криками і плачем. Без сумніву, Домінік був дуже вразливий, і багато свідків зазначали, що він нерідко ридав під час літургії або проповіді.
Він закликав братів «завжди говорити про Бога або з Богом» і використовував будь-яку можливість, щоб самому говорити людям про Бога, навіть якщо не знав їхньої мови; йому вдавалося говорити так, що його розуміли. Під час мандрівок – якщо не говорив про Бога – Домінік молився та роздумував, часто співаючи в дорозі гімни. А іноді міг сказати своїм товаришам: «Поміркуймо про нашого Спасителя».
*********
Домінік щиро захоплювався Святим Письмом і завжди носив із собою Євангеліє від Матея та Послання св. Павла, закликаючи послідовників ревно вивчати Слово Боже. Ранні приписи статуту заповідають братам-новикам весь час «що-небудь читати або про що-небудь думати». Домінік був переконаний, що час потрібно плідно використовувати, а не викроювати за допомогою правил чи суворої дисципліни.
Дисципліна цінна настільки, наскільки потрібна, проте вона ніколи не повинна стати остаточною метою для того, хто понад усе прагне «бути корисним для душ своїх ближніх». Це передбачає готовність негайно й великодушно відповідати на будь-які непередбачені потреби та нагоди. Домінік вирізнявся непересічним умінням поєднувати інституційну поважність із гнучкістю, а впорядковане спільнотне життя – зі спонтанністю.
*********
«Не знаю жодної іншої людини, – свідчить один із його товаришів, – чиє служіння Богові мене б так сильно вражало. Він так ревно дбав про спасіння душ, як ніхто інший із тих, кого мені випадало зустріти». Інший свідок додає, що «його любили всі – вбогі й багаті, євреї та язичники».
Коли Домінік помер, брати гірко оплакували свою втрату. Однак він обіцяв принести більше користі після смерті, і його послідовники знали, що можуть покластися на цю обіцянку. Проповідник ХІІІ століття проголосив, що жоден, хто звертається до святого по допомогу, не залишиться з порожнім руками, і досі домініканці й домініканки моляться до нього з такою самою певністю.
Фрагменти з книги Саймона Таґуелла ОР «Святий Домінік та Орден Проповідників»
